На сцені портрет Шевченка, поряд слова, які є
епіграфом:
„Я так її,
„Я так її,
Я так люблю
Мою
Україну убогу...”
(Т. Шевченко)
А справа віночок їз
стрічками.
Напівзатемнений зал.
(Але сцена закрита).
З-за сцени звучать слова: І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,
І НЕНАРОЖДЕННИМ.
Ведучий1. Він був сином мужика – і став
володарем у царстві духа.
Ведучий 2. Він був кріпаком – і став велетнем
у царстві людської культури.
Звучать позивні: „ Реве та стогне ...”
Відкривається сцена, а
на ній стоять діти із свічками та вчитель читає вірш Лесі Українки „На
роковини”.
1учень. Благословен той день і час,
Коли
прослалась килимами
Земля,
яку сходив Тарас
Малими,
босими ногами,
Земля, яку
скропив Тарас
Дрібними
росами – сльозами.
2 учень. Ми
чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
І голос
твій нам душу окриля.
Встає в
новій красі, забувши лихоліття,
Твоя,
Тарасе, звільнена земля.
3 учень. У росяні вінки
заплетені суцвіття
До ніг
тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо
тебе, Кобзарю, крізь століття
Тебе своїм
пророком ми звемо.
4 учень. Отче наш,
Тарасе всемогущий,
Що
створив нас генієм своїм,
На моїй
землі, як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
5 учень. Ти, як
море, став широкоплечо
Над
віками, що упали в грузь,
Віку 21
Предтечо, я до тебе одного молюсь.
Набирається світлова палітра, а діти пішли зі сцени (свічки не
загасили).
Ведучий 1. З глибини віків я
до вас промовляю.
Погляньте: в синім небі журавлі!
З весни
приходом щиро всіх вітаєм,
Вклоніться, люди, матінці Землі!
Ведучий 2. Вона дає наснагу
нам і крила,
І
тягнеться до неї все живе;
Земля
людей, дітей своїх, створила,
То ж хай
в віках на радість
Нам живе.
Ведучий 1. Добридень, весно! В цей
чудовий день
Тебе
вітаєм щиро на Волині!
Твоїх
співаєм весняних пісень,
Ключі
стрічаєм в небі журавлині.
Ведучий 2. Щовесни,
коли тануть сніги,
І на
рясті просяє веселка,
Повні
сил і живої снаги
Ми
вшановуєм пам’ять Шевченка.
Хоровод „Йде весна”
Ведучий 1. Є люди,
наче зорі, хоч самих не стане, та світло їх ще довго світитиме над горизонтом.
Але є
люди, як сонце. Таким сонцем на блакитному небі є наш безсмерт-
ний Тарас –
апостол правди і свободи, національний геній, пророче слово
якого порятувало український народ від
трагедії історичного забуття.
Ведучий 2. Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра – Славути. Минають роки,
десяти-
ліття... Але
ніколи не минеться народ і його невгасима любов до усього най-
кращого, що квітчає рід
людський і землю рідну. Ніколи не погасне
в серцях
глибока шана
до яскравого сузір’я полум’яних борців за народне щастя, до
геніїв, що
віддали свій талант рідній Батьківщині. Найбільший серед них –
Тарас
Шевченко.
Ведучий 1. Поглянь, Тарасе любий наш,
На рідну
неньку Україну,
За котру
мучився, страждав
Безсмертним
словом оспівав
Її в тяжку, лиху годину.
Ведучий 2. Твоїх поезій спів високий
Вінчає слава
світова
І над
Вкраїною луна:
„Реве та
стогне Дніпр широкий,
Сердитий
вітер завива”...
Звучать позивні „Реве та стогне...”
Учнівсько-вчительський хор співає пісню „Думи мої, думи мої...”
Інсценізація уривка.
Заходить жінка, одягнена в селянське вбрання. Вона несе запалену
свічку, ставить на стіл і втомлено сідає на табуретку. До неї підходить хлопчик
із корзинкою.
Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда.
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та
свічка, поки
людина не помре. А як
помре, свічка гасне, зірочка падає... Бачив?
Хлопчик. Бачив... Матусю, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли
людина
добра, любить людей,
робить їм добро, тобі свічечка такої людини світить ясно
і світло.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим! Я хочу, щоб моя свічка світила яскраво.
Мати. Старайся, мій хлопчику.
Картина міняється: гаситься свічка, світло притухає, мати йде зі сцени,
а хлопчик йде вглиб. Міняєть освітлення (тут є декорація зеленого моріжка).
Чути голоси: Торкнулось сонечко твоєї голови!
Як
звешся, хлопчику?
Хлопчик. Тарас (несміливо). Тарас! (уже голосніше). А ви?
Голоси. Ми коники – стрибунці,
Нас нелічені
табунці,
Срібнодзвінкі
підківки.
Ними дзвоним
залюбки
В материнці й
чебреці.
Тарас. А я піду до тих стовпців,
Що небо підпирають.
Голоси. Там обрій смерком закипів!
Він пропаде серед
степів.
Голос Долі – Цікаві не вмирають (виключається світло).
Голоси. Пропало сонечко...Зайшло...
А те хлопча? Не
чую?
Цікаво де його
село?
Хоча б додому шлях
знайшло...
Тарас. Отут переночую...
Лягає і згортається клубочком.
З’являється Доля у білій сорочці, в терновому вінку
З розпущеним волоссям. (Світло притемнене).
Доля. Я – тиха доля, доленька Тараса...
В вінку терновім, боса
на снігу...
Втирала сльози, зронені
завчасно,
Співала „люлі” ще у
сповитку.
Я проводжала маму
Катрю в вічність
Разом з Тарасом.
Свічку їй несла.
Тихенько в бур’яні
писала вірші
І малювала мрії
крадькома.
Я з ним ходила тих
стовпів шукати,
Що небо підпирають...
Та
дарма...
Нема стовпів. Лише дуби
на чатах,
Бо світ цей тлінь...
Одна душа жива!
Доля будить хлопчика, бере за руку і веде.
Тарас. Чом плачуть кріпаки?
Доля. Мовчить.
Тарас. Чому мовчиш.
Чому ж мовчиш. доле?
( Кричить).
Доля. Молись, Тарасе, бо життя, як поле
Всміхнуся сонечком
колись твоїй стерні.
Ідуть зі сцени.
Ансамбль у супроводі бандури співає пісню „Тополина доля”.
Ведучий 1. Ти взяла мене маленького за руку
І в школу
хлопця одвела,
До п’яного
дяка в науку.
„ Учися,
серденько, колись
З нас будуть
люди”, - ти казала
Ведучий 2. Та не довго тривала Тарасова „наука”.
Ведучий 1. Там матір добрую мою,
Ще молодую, у
могилу
Нужда та
праця положила.
Ведучий 2. Там батько, плачучи з дітьми
( А ми малі
були і голі)
Не витерпів лихої долі,
Умер на
панщині.
Виходить учень ( Тарас) читає вірш „І виріс я на чужині”
Виходить дівчина в українському вбранні (Україна).
Дівчина. (уривок з поеми „Княжна”).
Село! І серце
одпочине,
Село на нашій
Україні,
Неначе писанка,
село,
Зеленим гаєм
поросло.
Цвітуть сади,
біліють хати,
А на горі стоять
палати,
Неначе диво. А
кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і
ліс, і поле,
І сині гори над
Дніпром –
Сам Бог витає над
селом.
Варіанти: чи пісня „Садок вишневий коло хати” чи пластичний танець з віночком.
Декламатор читає вірш М. Тимчака „Пам’яті Шевченка”
Міг би жити спокійно і мирно,
Малювати, складати пісні.
Тільки ж геній – це завжди безмірність,
І для нього всі рамки тісні.
Укарїна – єдина
святиня,
Лиш для неї потрібно
творить.
Та вона, ніби та
Катерина,
Дозволяє себе
задурить.
Він про неї писав і молився,
Не боявся ніяких страждань,
Та вона, як кріпачка – актриса,
Все згубила: талант і талан.
Тільки й гордості, що
ще не вмерла,
Та чи ж лицарів верне
своїх?
Та вона, як кохана
Ликера,
Вкоротила поетові вік.
Після нього зосталося Слово –
Хвиля пристрасті без берегів –
Невгамовно палке і в любові,
І в ненависті до ворогів.
В тім вогні нам горіть
– не згоряти,
Черпать сили в дні бід
і невдач.
Україно, згорьована
мати,
Над улюбленгим сином
поплач.
Декламатор читає уривок із вірша „Розрита могила”.(Світе тихий).
Перед кінцем читання заходять діти із запаленими свічками
Учень 1. Жорстокий меч кривавого терору
Вбивав, ганьбив і
голодом морив,
Колючим дротом
оповив довкола
І свічку першу в
морок опустив.(Гасить свічку, стає спиною).
Учень2. Зневірився народ в свої
духовні сили,
Покірний тільки
лезові меча,
Що стер з очей
стрілецькії могили ,
І друга згасла
пам’яті свіча
Учень 3. Вінець терновий, оповивши волю,
Лежав на чолі і на
серці України
Він стільки зла
народові накоїв-
Сльозою
свічечка стекла додолу.
Учень4. Доколи ,браття мої любі,
Блукати будемо в
пітьмі ?
Знайдемо так для
себе згубу.
Свіча горить ?
Тепер вже ні.
Учень5. Минулого не повернути
Стомилась свічка
- віск збігає.
І мови
рідної не чути...
Остання свічка
погасає.
Учні відходять у глиб сцени і стоять.
Танець зсвічками.ведучий
Ведучий 1. За що боролись ми з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що
скородили списами
Московські
ребра!?...засівали,
І рудою
поливали...
І шаблями
скородили.
Що ж на ниві
уродилось??!!
Уродила рута
...рута...
Волі нашої
отрута.
Заходить Доля у терновому вінку
, тримає запалену свічку.
Зриває вінок і кидає.
Доля. Неправда! Слава знову
відродилась.
Прийшла із поневолення
життя,
Щоб свічка знову
запалилась,
Душа зірвала пута
забуття.
В молитві всіх героів
пригадаю,
Живим у Бога буду
мудрості просить.
Воскресне дух. Я всіх
вас закликаю
Людської пам’яті знов
свічку запалить.
Запалює свічку дітям.
Усі стоять на сцені.
Ведучий 1. У вікні - -любисток, на підлозі м’ята ,
В золотій
оправі – книга серед книг.
Наче щедре
сонце поселилось в хаті,
Як велике
щастя стало на поріг.
Ведучий 2. Мудра, світла книга, то „Кобзар”Тараса,
На столі, як
свято, білий коровай.
І пішло
повір’я з дідівського часу,
Як „Кобзар”
у хаті – буде щастя, знай.
Виходять діти з „Кобзарями” і кожен каже слова.
Учень 1. У книзі цій – велика мудрість,
Вона розкаже про
усе:
Про наймичку, про
Титарівну
І як Тарас ягнят
пасе.
Учень 2. „Кобзар” старенький розгортаю,
Немов незвідані
світи,
І землю бачу
неокраю
В обіймах лиха і
біди.
Учень 3. Я знову повертаюся
до нього,
Читаю, перечитую
„Кобзар”.
Ні! Україна не була
убога –
Поклав ти серце
на її вівтар!
Учень 4. Нове життя ти дав батьківській мові,
Ти віщі думи в
пісню перелив,
Де запеклась душа
твоя у слові,
Яким страждав,
ненавидів і жив.
Учень 5. А голос віщий, віщий голос кличе
В притиснутім до
серця „Кобзарі”
Карати зло,
насильство і наругу,
І пам’ятати діти
ми чиї .
Звучить пісня
Ведучий 1. Обніміте ж , брати мої,
Найменшого
брата, -
Нехай мати
усміхнеться,
Заплакана
мати.
Благословить
дітей своїх
Твердими
руками
І діточок
поцілує
Вольними
устами.
Ведучий 2. І забудеться
срамотня
Давняя
година,
І оживе
добра слава,
Слава
України,
І світ
ясний, невечерній
Тихо
засіяє...
Обнімітеся ж, брати мої,
Молю вас,
благаю!
Свято завершується піснею у виконанні вчительсько-учнівського
хору. (пісня – молитва „Боже Україну
збережи” або „Пісня про Україну”)
Немає коментарів:
Дописати коментар